Вітаю Вас Гість!
Понеділок, 01.05.2017, 04:31
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Цікавинки

Меню сайта



Історія України



Опитування

Дайте оцінку моєму сайту
Всього відповіло: 1146


Меню для гостей сайту

Статистика

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Реклама

Зростання організованості

У розглядувану добу українці Галичини здобули репутацію людей високоорганізованих і суспільне дисциплінованих, особливо в порівнянні з їхніми співвітчизниками на сході. Однією з причин того, що галицькі українці розвинули ці риси, була нагода застосовувати їх. Попри своє невигідне становище порівняно з поляками, після 1861 р. українці Австрії жили за конституційної монархії, що надавала їм набагато ширшу свободу слова та асоціацій, ніж це було можливим у Російській імперії.

Зростанню організаторської діяльності, яке спостерігалося в Східній Галичині наприкінці XIX - на початку XX ст., сприяв і ряд інших чинників. Західні українці зазнавали прямого впливу таких суспільне високодисциплінованих народів, як німці та чехи. Ще безпосередніше впливали на них поляки, які стали на шлях політики "органічної праці", спрямованої на зміцнення їхньої спільності шляхом мобілізації та розвитку економічних і культурних ресурсів. Якщо західні українці хотіли змагатися з поляками, вони з усією очевидністю повинні були б застосувати аналогічний підхід. Звідси й таке гасло народовців, як "Спирайся на власні сили". Нарешті, в 1880-х роках серед українців сформувався новий тип проводу, уособленням якого став громадський діяч. Цей провід здебільшого складали педагоги і особливо юристи - як ідеалісти, всім серцем віддані справі народного добробуту, так і прагматики, які намагалися пристосувати українського селянина до вимог тогочасного суспільства.

Досягнення освіти й культури. Провісником цієї нової течії стало товариство "Просвіта", засноване в 1868 р. народовцями. Привятивши себе справі піднесення культурного й освітнього рівня селянства, це львівське товариство за допомогою сільських учителів і парафіяльних священиків поступово поширило по всій Східній Галичині мережу читалень і бібліотек. У них селян заохочували читати пресу (нерідко один письменний селянин читав цілому гуртові своїх неписьменних сусідів) і обговорювати політичні та соціальні питання. Популярність цих читалень зросла, коли з часом при них почали діяти хори, театральні трупи, гімнастичні товариства та кооперативи. Під кінець століття вони фактично стали суперничати з церквою та шинком. Це було великим внеском у піднесення політичної та національної свідомості селянства.

Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів "Просвіти", як Анатоль Вахнянин і особливо Олександр 0гоновський,до 1914 р. товариство мало 77 регіональних відділень, близько 3 тис. читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у складі його львівської філії й близько 200 тис.- у сільських читальнях. Здійснювалися також спроби організувати сільську молодь. На зразок чеських організацій у 1894 р. були засновані гімнастично-протипожежні товариства під назвою "Сокіл" та "Січ". Особливо діяльними виявили себе тут радикали, зокрема Кирило Триловський.

Ці юнацькі групи давали селянам нагоду не тільки брати участь у парадах, вони виховували схильність до дисципліни, співпраці, знань та розвивали почуття ' патріотизму. На 1914 р. вони налічували 974 місцевих відділення й понад 33 тис. членів. Зростання таких організацій свідчило про те, що народовці змогли перейти від і діяльності в ефемерних часописах і малозгуртованих студентських групах 1860-х ; років до систематичної діяльності в масових організаціях, що були характерною ознакою 1890-х та початку 1900-х років. Конкуруючи з народовцями, у 1874 р. русофіли засновують Товариство ім. Качковського, але за чисельністю воно значно поступалося перед організаціями суперників.

Галицькі вожді з деяким запізненням зрозуміли, що, крім культурних потреб селянства, їм доведеться звертатися й до економічних питань. Через своє соціальне становище та психологію вони не виявляли великого інтересу до революційних методів, які набули такого поширення в Російській імперії, а натомість виступали за самодопомогу, тобто покращення долі селян шляхом створення кооперативів. Перша спроба мобілізувати селян для їхнього власного блага мала місце у 1870-х роках, коли духовенство розпочало кампанію проти пияцтва на селі. Масові сходи та обітниці, які давалися на них всією громадою, допомогли скоротити споживання алкоголю, а сама кампанія стала для церкви одним із перших найбільш конкретних її досягнень.

Згодом економічні заходи щодо селян очолила світська інтелігенція. Спочатку товариство "Просвіта" фінансувало кооперативні крамниці, склади та кредитові спілки. Але воно не могло забезпечити необхідну кваліфіковану допомогу та організувати спеціалізовані кооперативи. Цю потребу взявся задовольнити Василь Нагірний - піонер західноукраїнського кооперативного руху, який протягом 10 років займався вивченням досвіду швейцарських кооперативів. У 1883 р. він організував споживчий кооператив "Народна торгівля", що ставив собі за мету закуповувати й продавати великі партії продуктів, оминаючи посередників, а заощаджені гроші передавати селянам. За допомогою своєї організації Нагірний сподівався привчити українців до комерційної діяльності.

Поступово виникали інші кооперативи. У 1899 р., щоб навчати селян сучасних методів господарювання, Євген Олесницький заснував "Сільський господар", який у 1913 р. налічував понад 32 тис. членів. Однак найчисельнішими серед кооперативів були кредитові спілки. Деякі з них виникли ще в 1873 р., проте лише в 1894 р. із заснуванням спілки "Віра" вони отримали стабільну, добре відрегульовану основу. Даючи десятипроцентні позички, ці спілки, яких налічувалися сотні, швидко витіснили більшість лихварів. Ще одна важлива економічна установа з'явилася в 1895 р. у Львові-страхова компанія "Дністер". На 1907 р. вона мала 213 тис. клієнтів. Зростання кооперативів привело до організації в 1904 р. Центральної асоціації українських кооперативів, що мала близько 550 філій, переважно кредитових спілок, і 180 тис. членів. У 1909 р. на 40-ві роковини "Просвіти" діячі кооперативного руху скликали з'їзд (який зібрав 768 делегатів, здебільшого молодої світської інтелігенції), щоб визначити напрями майбутнього розвитку нації. Багато делегатів, охоплених надзвичайно оптимістичним настроєм, висловлювали думку про те, що українці нарешті стають господарями власної долі.

Важливим аспектом кооперативного руху, а також діяльності товариства "Просвіта" було сприяння розвиткові тісних гармонійних взаємин між селянством та " інтелігенцією, чого не вдалося досягти інтелігенції Російської України. Успіхи народовців у згуртуванні мас забезпечили їм остаточну перемогу над русофілами, прибічники яких серед членів кооперативів складали лише близько однієї п'ятої числа українофілів. Нарешті, зростання кооперативів мало серйозні негативні наслідки для єврейської спільності: бойкотування алкоголю, кредитові спілки, споживчі кооперативи завдали дошкульного удару по євреях-шинкарях, лихварях і крамарях - і загострило тертя між українцями та євреями, часто спонукаючи останніх до еміграції.

Міське культурне життя. Підбадьорена своїми організаторськими досягненнями серед селян, інтелігенція намагалася зміцнити своє становище і в міському середовищі. Об'єктом її уваги стала освіта, особливо середня та університетська. Як і належало сподіватися, українці були мізерно представлені на всіх освітніх рівнях. Зокрема в початкових школах вони мали вдвоє меншу кількість класних приміщень і вчителів, ніж поляки. Ці диспропорції поглиблювалися у гімназіях та університетах, де поляки робили все можливе, щоб затримати зростання української освіченої еліти. Так, у 1897 р. з 14 тис. учнів середніх шкіл у провінції 80 % складали поляки й лише 16%- українці (у 1854 р., до того як поляки встановили контроль над системою освіти, це співвідношення було приблизно однаковим). Якщо поляки мали 30 гімназій, то українці - лише дві. У Львівському університеті українці навчалися головним чином на факультетах теології та права й складали близько 30 % загального числа його студентів, яке становило 1700 чоловік. У 1911 р. із майже ^0 викладачів професорів-українців було лише вісім. Тому не підлягало сумніву, що для підвищення свого культурного рівня українцям належало домогтися широкого доступу до вищої освіти.

Оскільки для відкриття гімназій потрібна була згода уряду, поляки та українці боролися за кожну школу на політичному рівні. До 1914 р. українцям удалося примусити уряд відкрити ще чотири гімназії, фінансованих державою. За той же період поляки відстояли для себе в кілька разів більше середніх і ремісничих шкіл. Усвідомлюючи, що уряд не задовольнить їхніх потреб, українці звернулися до громади й завдяки приватним внескам заснували ще вісім гімназій. Щоб допомогти студентам, особливо тим, котрі приїжджали із сіл, при гімназіях та університетах відкривали численні гуртожитки, утримувані приватним коштом.

Ще з більшою рішучістю поляки прагнули зберегти "польськість" освіти у Львівському університеті. Щоправда, час від часу їм доводилося йти на поступки. Так, у 1894 р. під тиском Відня вони неохоче погодилися на запровадження для українців ще однієї професорської посади (з історії), не підозрюючи, що це єдине призначення за своїми наслідками дорівнюватиме багатьом. Оскільки в Галичині не було кваліфікованих кандидатів, зайняти нову посаду запросили 28-річного учня Антоновича - Михайла Грушевського з Києва. З приїздом Грушевського до Львова в українській науці відкрилася нова ера.

Цей найвизначніший з усіх українських істориків починає видавати свою фундаментальну "Історію України-Руси", поставивши собі виразну мету дати історичне обґрунтування ідеї української державності. Майже без усякої сторонньої допомоги Грушевський реорганізовує Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у справжню академію наук. Незабаром товариство об'єднало майже всіх провідних східно- і західноукраїнських, а також багатьох славетних європейських учених. До 1913 р., крім численних інших публікацій, воно видало 120 томів своїх "Записок", що користувалися великим авторитетом. Його багата бібліотека й численні підсекції слугували школою підготовки нового покоління обдарованих учених.

Іван Франко

Вражаючих успіхів було також досягнуто в літературі; вони насамперед пов'язані з Іваном Франком - одним із провідних українських письменників. Поєднуючи непомильне, майже фотографічне сприйняття дійсності з оптимістичною вірою ідеаліста в кращі людські риси, Франко творив у надзвичайній різноманітності жанрів - романи, повісті, психологічні та соціальні нариси, сатира, поезія, драматургія - і широкому діапазоні тем. Поряд з обов'язковими тоді описами селянських злиднів, у романах "Боа Сопзігісіог" та "Борислав сміється" він відтворює тяжке життя робітників нафтових промислів. Поряд із психологічно тонкими й сповненими тепла оповіданнями про дітей з'являються ретельно вималювані картини тюремного життя. А в його нарисах про деградуючу аристократію та інтелігенцію, що переживала своє становлення, проступає глибоке розуміння соціології. Франко був також блискучим ученим, відважним полемістом і, як ми пересвідчилися, видатним політичним діячем, якого часто не розуміла й кривдила його власна громада.

Іншими видатними західноукраїнськими письменниками були Василь Стефаник та Ольга Кобилянська. Перший уславився своїми короткими, але насиченими оповіданнями про трагічне життя селян; у творах Кобилянської знаходило відображення одвічне "прагнення краси" й "шляхетності духу". У царині мистецтв творили такі видатні художники, як Олександр Новаківський, Іван Труш та багато їхніх учнів, які користувалися підтримкою нового митрополита Андрея Шептицького й завдяки його субсидіям часто їздили за кордон. Оперний світ хвилювала своїми виступами всесвітньовідома співачка Соломія Крушельницька; зокрема, її спів забезпечив успіх опері Пуччіні "Мадам Баттерфляй".

Іншим свідченням розвитку українських культурних установ у Галичині був швидкий розквіт преси. Під умілим редакторським керівництвом Олександра Барвінського заснована у 1880 р. газета "Діло" поклала край пануванню у пресі русофілів і стала найбільш впливовою й популярною українською газетою. Щоб не пасти задніх, радикали та інші суперники народовців також заснували власні періодичні видання, створили різноманітні освітні товариства, професійні спілки, релігійні та молодіжні групи. На 1913 р. західні українці вже мали 80 періодичних видань, із них 66 у Галичині, а решта - на Буковині та Закарпатті.

Політичні партії. В міру того як формувалися ідеологічні течії та зростала організаційна інфраструктура, дедалі нагальнішою ставала потреба координації дій у парламентській системі. З'являлися передумови до виникнення політичних партій, що мали замінити слабко згуртованих народовців та русофілів. На відміну від невеликих радикально настроєних підпільних партій у Російській Україні галицькі партії розвивалися легальне й, намагаючись завоювати якнайбільше виборців, додержувалися в цілому помірного тону. Інша відмінність між східними та західними партіями корінилася в підході до національного питання. В той час як перші агонізували у пошуках способу пов'язати його з соціально-економічними проблемами, другі, навіть найбільш соціалістичне настроєні, однозначно наголошували на своїй відданості єдиному великому українському народові, вимагали рівності з поляками і вбачали кінцевою метою самостійну державу. Вимоги незалежності не були несподіваними, про аналогічні прагнення давно оголосили інші народи габсбурзької імперії. З піднесенням войовничості західних українців проголошення ними подібних вимог було лише справою часу. Так, коли у 1896 р. молодий радикал Юліан Бачинський у своїй книзі "и^гаіпа Іітегіепіа" вперше став обстоювати єднання всіх українців у незалежній державі, його ідея справила надихаючий вплив на всіх національне свідомих українців.

Як вже згадувалося, не хто інший, як радикали у 1890 р. формально згуртувалися в політичну організацію, відтак претендуючи на те, щоб вважатися першою українською політичною партією. Під проводом Франка і Павлика та керуючись порадами Драгоманова, вони стали на позиції "наукового соціалізму", критикуючи греко-католицьке духовенство за його соціальний консерватизм і виступаючи за співпрацю з польськими робітниками й селянами. У 1895 р. вони "націоналізують" свою програму, проголошуючи, що в дальшій перспективі найповніше реалізувати соціалізм можна в рамках незалежної української держави, а у короткій перспективі - у цілком автономній українській провінції Австрійської імперії. Проте ворожість духовенства, яке заблокувало радикалам доступ на село, малочисельність українського пролетаріату, залежність від польських соціалістів та фракціонізм не давали змоги цій діяльній новаторській партії завоювати собі широку підтримку в галицькому суспільстві.

У 1899 р. оновлені народовці на чолі з Євгеном Левицьким та Володимиром Охримовичем (до них приєдналися Грушевський і Франко, що покинув ворогуючих між собою радикалів) утворили Національно-демократичну партію. Склавши програму, що могла б привабити невдоволених радикалів і розчарованих русофілів, націонал-демократи також проголосили своєю довготривалою метою національну незалежність; водночас до своїх найближчих цілей вони віднесли автономію і збереження відданості Габсбургам. У інших питаннях партія стояла на типово ліберальній платформі, уникаючи суперечливих соціальних проблем. Поміркована орієнтація й підтримка таких народовських організацій, як "Просвіта", незабаром перетворили націонал-демократів на найбільшу українську партію Галичини.

Дві інші партії з'явилися на протилежних кінцях ідеологічного спектру. У 1899 р. з метою обстоювати інтереси українських робітників марксисти Микола Ганкевич і Семен Вітик заснували Соціал-демократичну партію. Того ж року окремі представники духовенства утворили Католицько-руський союз. Проте обидві партії не мали великого успіху, оскільки у першому випадку, щоб забезпечити марксистів соціальною базою, бракувало українських робітників, а в другому - для більшості молодих священиків-українофілів відвертий націоналізм націонал-демократів був привабливішим, ніж завзятий консерватизм клерикальної партії.

Щоб завоювати підтримку селян, усі ці партії організовували віча - народні зібрання, що їх скликали на селі партійні активісти для обговорення загальних проблем життя. Нерідко в них брали участь великі маси селян. Так, під час виборчої кампанії 1905-1906 рр. на національно-демократичне віче зійшлося близько 20 тис. чоловік, що свідчило про поширення політичної свідомості серед селян.

Із зростанням організаційної та політичної сили українофілів слабнув вплив русофілів. Для молодшого покоління української інтелігенції ба навіть для напівосвічених селян язичіє звучало надто штучно, ототожнення з росіянами було надто неприродним, соціальна консервативність русофілів - надто реакційною, а їхня залежність від допомоги з-за кордону - принизливою. Спроби русофілів змагатися з українофілами на організаційному рівні не були дуже успішними: в 1914 р. Товариство ім. Качковського мало тільки 300 читалень порівняно з 3 тис. читалень "Просвіти"; якщо українська кооперативна спілка мала понад 900 відділень, аналогічна русофільська організація - всього 106. Не краще складалися справи у політиці. В 1913 р. до галицького сейму було обрано 30 делегатів-українофілів і лише один русофіл.

Сподіваючись затримати процес свого занепаду, в 1900 р. молодше й агресивніше покоління русофілів проголосило "новий курс", що закликав до цілковитого ототожнення з Росією. Вони заснували Російську національну партію, отримували ще більші дотації від царського уряду та агітували за перехід галицьких українців у православ'я. Щоб посіяти серед українців розбрат, а також сприяти консервативним тенденціям, польські аристократи в Галичині почали підтримувати русофілів. Таким чином, від цілковитого розвалу табір русофілів рятувала в основному допомога царських чиновників і польських землевласників.

Східна Галичина: українська твердиня. У 1907 р. видатний польсько-єврейський ліберал Вільгельм Фельдман писав: "У XX столітті багато народів постало з попелу, але відродження небагатьох відбулася так швидко й енергійно, як відродження українців Австрії... їхнє несподіване й бурхливе зростання в основному сталося завдяки тому, що вони навчилися самодопомозі та впертій боротьбі за свій кожен здобуток". Хоч Фельдман і не вважав, що західні українці подолали всі перешкоди (адже вони, як і раніше, належали до найчисельніших і найбільш політичне дискримінованих народів імперії), він, однак, наголошував на тому, що вони стають на ноги, перетворюючись на велику силу. Із поширенням українських організацій західні українці нарешті брали справи у власні руки, а їхній національний рух показував себе явищем багатогранним і соціальне базованим. Словом, якби у майбутньому з'явилася нагода здобути незалежність, західні українці були б готові скористатися нею.

Наростання національного руху в Галичині мало великий вплив на взаємини між східними та західними українцями. Фактично, саме такі східняки, як Антонович, Кониський, Куліш, а пізніше Драгоманов та Грушевський, першими зрозуміли те, що Галичина здатна відіграти роль П'ємонта, або бази національного відродження.

Ще у 1860-х роках вони співпрацювали з галицькими часописами й надавали фінансову допомогу західноукраїнським культурним закладам. Із збільшенням числа цих часописів і закладів активізувалася й участь у них східняків.

На початку XX ст. східні українці часто були кореспондентами й передплатниками галицької преси, вчені та письменники обох регіонів нерідко разом працювали в НТШ, студенти Російської України не раз їздили слухати українські літні курси в Галичині, а українські емігранти, особливо після 1905 р., знаходили собі притулок і засновували свої штаб-квартири у Львові. Спостерігаючи життя українців на заході, репресована царатом українська інтелігенція Російської імперії бачила, як те, про що вона могла лише мріяти, ставало дійсністю в Галичині. В свою чергу благотворний вплив на українців Галичини також справляв приток зі сходу першокласних інтелектуалів, а головне - надихаюче відчуття того, що вони є не малим ізольованим народом чисельністю лише в 4 млн., а частиною великої 20-мільйонної нації. Таким чином, завдяки гарантованим австрійською конституцією правам, потребі організуватися, щоб вистояти у змаганні з поляками, моральній та інтелектуальній підтримці східних українців невелика, убога й відстала Галичина сформувалася як твердиня національного руху.