Вітаю Вас Гість!
Понеділок, 11.12.2017, 17:14
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Цікавинки

Меню сайта



Історія України



Опитування

На скільки Вас задралa політика?
Всього відповіло: 2107


Меню для гостей сайту

Статистика

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Реклама

ОКО(творець);ПЕКЛОЖПЕРУН

ОКО (ДЕМІУРГ, ТВОРЕЦЬ, ПЕРШОБОГ) — за космогонічними уявленнями давньоукраїнських волхвів — творець Вирію, Всесвіту, Землі й всього сущого на ній. За старовинним українським міфом1, «на початку—коли не було ще ні Землі, ні неба, ні Сонця — світ обіймала суцільна тьма. Безконечна й вічна ніч. Ніде — жодного промінця. Лише морок, а його пронизувало О. Воно летіло з глибини пітьми, ніби нізвідки і — в нікуди. Насправді воно летіло з далеких Старих Світів, аби утворити Новий Світ у царстві пітьми. І це було О. Рода — ще ненародженого Першобога. О. хотілося побачити кінець мороку, але того кінця-краю не було. І тоді О. спинилося. Воно пустило чисту Сльозу-Росинку, і з неї утворився Першоптах і Першобог — птиця Сокіл. З золотавим пір'ям, що сяяло й освітило пітьму. Так явилося перше світле сяйво серед нескінченного безмежжя" пітьми. І пустив Сокіл пречисту Сльозу-Росинку. І впала вона на О., що почало рости і стало великим островом серед мороку. І пустив Сокіл другу Сльозу-Росинку, що впала на острів і утворила озеро Живої Води. І пустив Сокіл третю Сльозу-Росинку, і від неї проросли дивовижні   квіти  й  густі  трави  на  острові  й  берегах  озера.  Так утворилися острів Вирій з озером Живої Води. Тоді зніс Першобог-Сокіл золотий жолудь. І виросло з цього жолудя чарівне й розкішне дерево. Високе й могутнє першодерево. Дуб-Стародуб. І вродили на ньому молодильні яблука — яблука невмирущості. Тоді злетів Сокіл на вершину Першодерева, і то була вічне місце Першобога». За вченням волхвів, очі людей, тварин, комах і т. п. є часткою Всесвіту. Космогонічні уявлення давньоукраїнських волхвів про О. як творця Всесвіту, Деміурга, запозичили єгипетські жерці. Після 988 року космогонічні знання волхвів були втрачені.


ПЕК—бог ПЕКЛА, а також війни, кривавих бійок, кровопролить та всілякої біди. Син ЧОРНОБОГА і МАРИ. Згідно з повір'ям — кровожерний,   страхітливий,   підступний,   нещадний,   але  лякливий, надто   боявся   ЧУРА   (звідси   давне   прислів'я:   «Чур   тобі,   ПЕК!» (За Д. Зеленіним). ПЕКЛО— царство ПЕКА, страхітливе підземелля, куди провалювалися (крізь «криваві горловини») душі грішників після своєї смерті. За давніми міфами, П. мало дванадцять ярусів (дванадцять «проваль» — одне нижче одного — з «кривавими горловинами» між ними; «чим більше гріха в людини, тим важча її душа, тим глибше вона провалюється крізь горловини»). Згідно з повір'ям, ПЕК затягував до П. і праведників, добрих людей, найдужчих лицарів тощо. З усіх богів Вирію лише ЧУР міг проникати в П. й відбивати в ПЕКА невинні душі добрих людей чи своїх лицарів-побратимів, повертати їх на землю чи до Вирію. Битви ЧУРА з ПЕКОМ у підземеллі, за уявою давніх українців, призводили до землетрусів. Походи ЧУРА в П.. двобої з ПЕКОМ становлять низку давньоукраїнських пригодницьких міфів. (За М. Слободянюком).


ПЕРУН — бог блискавки й грому. Один з найголовніших персонажів давньоукраїнської міфології, «бог над богами». «Вони (анти) вважають, що один лише бог — повелитель грому й блискавки — є володарем над усім, і йому приносять у жертву биків і чинять інші священні обряди»,— писав візантійський історик Прокопій Кесарійський в VI столітті. З початків нової ери в капищах (храмах) П. волхви щочетверга проголошували притчу про громовержця (тими ж словами, якими раніше, до нової ери, віншували БІЛОБОГА): «Світ пішов од тіла П., сонце утворилось з лику Його, зоря — від уст, місяць — від грудей, дощ — від сліз, небо — від черепа Його, каміння — від костей, вода — від крові, ліси й трави — від волосся, хмари — від мозку, вітер — Його подих, грім — слово, а блискавка і зорі — Його погляд...» За легендою, П. творив з каменю й оживлював БІЛОБОГ. Зображувався П. срібночубим, золотовусим, з вогненними стрілами, золотим луком та важким молотом у руках. За повір'ям, грози — це битва П. з ДИВАМИ та бісами, яких насилають ЧОРНОБОГ, МАРА та інші злі сили. Диви мають замурувати воду в хмарах, заморозити її, не дати впасти їй на землю, аби там утворилася посуха, загинули всі посіви, вимерли люди. Але Перун, роз'їжджаючи на золотій колісниці, в яку запряжені дев'ятеро крилатих золотогривих коней, вогненними стрілами знищує, розганяє дивів і бісів, а важким молотом розбиває обледенілі хмари й пускає на землю життєдайну вологу. За деякими легендами, П. мав дев'ятеро синів: троє вражало злі сили стрілами, троє розбивали хмари, творячи грім; решта правила золотогривими кіньми. Коли блискавка вбивала людину, повір'я тлумачило: якийсь ДИВ, утікаючи під П., сховався, вселився в чоловікові, знаючи, як Громовержець любить людей. Та П., мовляв, і чоловіка не пожаліє, аби вбити ДИВА. А вбитий блискавкою чоловік щасливий: він переселяється у ВИРШ до богів, стає братом П. Давні українці та білоруси вшановували П. щотижня в четвер (Перунів день). У цей день дівчата сходилися до води, а взимку — до капища і співали довкола багаття пісні про П. Одну з дівчат — наймолодшу та найвродливішу — обирали розпорядницею на святі, її називали Дівою вогню. їй на голову клали вінок, одягали у багряницю, вручали чашу з священною водою (з дев'яти криниць Перунового лісу чи гаю). Тією водою   Діва   вогню   кропила   язичників,   які,   згідно   з   повір'ям, очищалися від гріхів. У Перунів день складалися молитви, що їх, як правило, проголошували волхви: «О милостивий Боже, грізний і добрий Перуне! Молимось Тобі, щоб Ти з'явився о потрібній годині й дарував нам дощу, аби дерева, трави й хліба добре росли й квітнула вся наша мати земля. Не завдавай горя, просимо Тебе, непотрібною бурею, громом, градом чи блискавкою; вижени, всемогутній наш Боже, і знищи прокляту МАРУ з ДИВАМИ та іншими слугами чорними їхніми, аби вони не зашкодили нам і нивам нашим...» У травні Діва вогню ставала ДОДОЛОЮ, «нареченою П.», яка мата випросити дощу в свого золотосяйного «нареченого». її роздягали, прикрашали вінками з живих квітів і вели через село. Господиня кожного двору мала вилити на ДОДОЛУ або їй під ноги відро води. Дівчата співали ритуальних пісень. ДОДОЛА символізувала Землю, яку люди віддають за наречену красному П. Коли Діву вогню проводили в капище, там волхви вручали їй ритуальну весільну каблучку. ДОДОЛА мала право восени на святі ТУРА чи ОВСЕНЯ обрати собі в чоловіки юнака, що переміг на молодецьких змаганнях. Давні українці вважали деревами й рослинами П. дуб, калину, лютик, борець, вовкобій, чортополох, а також папороть. За легендами, в ніч на Івана Купайла на кущ папороті міг упасти вогонь П. й спалахнути яскравим сяйвом. Якщо сміливець зуміє оволодіти жар-квіткою, то знатиме, згідно з повір'ям, всі таємниці світу, володітиме чарами, стане вічно молодим тощо. Цвітіння папороті супроводжувалося, на думку українців, землетрусом, громом, блискавкою. По всіх землях українських були Перунові дуби, гаї, пущі. Одна з них — урочище П. під Каневом — збереглася й донині. П. поставав у народній уяві також як змієборець. Згідно з повір'ям, родину, що мала дев'ятеро дітей (9 — «число Перуна»), опікував сам Громовержець, приносячи в дім статки й добро. Українець, який вирушав у дорогу, мав уголос сказати: «Йду на 9 днів (тижнів, місяців, років)». Укладаючи з візантійцями та іншими сусідами різні торговельні та політичні угоди, українські князі, воєводи клялися іменем П. За наказом князя Володимира, під час прийняття християнства 988 року в Києві було знищене капище П. та інших богів, а ритуальний священний «дуб П.» — спиляно й кинуто в Дніпро. За переказом, сонцепоклонники (язичники) бігли понад берегом і кричали до дуба, що плив за течією: «Видубай (випливай), Боже!» Витягти дуба на берег вдалося поблизу урочища Звіринець. На тому місці язичники — противники християнства — почали таємно збиратися й поклонятися П. За велінням церкви там було збудовано православний монастир, який названо Видубецьким. Після прийняття християнства на Україні і в Білорусі ще кілька століть противники християнства таємно поклонялися П., про що свідчать літописи та донесення ченців («По украинамь молятся ему, проклятому богу Перуну...»). Ім'я П. дійшло до наших днів у білоруському та українському фольклорі («каб Целя Пярун тряснув», «який там Перун ляскає?» та ін.). (За П. Трощи-ним).