Україна - Культура Київської Русі
Вітаю Вас Гість!
Середа, 16.04.2014, 10:21
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Цікавинки

Меню сайта



Історія України



Опитування

Дайте оцінку моєму сайту
Всього відповіло: 954


Меню для гостей сайту

Статистика

Статистика

Онлайн всього: 0
Гостей: 0
Користувачів: 0

Реклама



Культура Київської Русі

СУСПІЛЬСТВО Й КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ. Культура Київської Русі Будь-яка дискусія про культуру середньовічного суспільства зосереджується насамперед на його релігійних віруваннях та інститутах. В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні, а відтак і культурні епохи. До 988 р. засобом задоволення духовних потреб східних слов'ян був анімізм, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством у язичницькому пантеоні вважався Перун — бог грому і блискавки, аналогічний скандінавському богові Тору, хоч пов'язана з ним міфологія не була такою химерною. До інших важливих божеств належали Дажбог і Сварог — боги повітря й сонця, дарителі земних благ. Закономірно, що серед землеробського люду поширеним був також культ богів родючості — Рода та Рожаниці. Крім того, об'єктами поклоніння вважалися сотні духів річок, лісів та предків; це часто виражалось у жертвуванні їм тварин, а подекуди й людей. Східні слов'яни не зводили своїм божествам величних храмів, як і не мали складної духовної ієрархії — власне це й пояснює відносно слабкий опір християнству з боку їхньої релігії. І все ж із приходом нової релігії вірування предків не зникли безслідно. Під личиною християнства ще протягом століть серед східних слов'ян зберігався релігійний дуалізм, або двовір'я, що полягало у дотриманні язичницьких за походженням звичаїв та обрядів (таких, зокрема, як святкування приходу весни). Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена й складно організована релігія. У 1037 р. після приїзду із Константинополя першого у довгій низці грецьких митрополитів (протягом усієї Київської доби лише двічі на цей пост призначалися не греки) була заснована митрополича єпархія. Первинно до Руської митрополії входило вісім єпископств, але згодом їхня кількість зросла до шістнадцяти. Десять із них розташовувалися на землях сучасної України. Багато єпископів теж були візантійцями. Вони везли з собою власне оточення: писарів, помічників, майстрів, перетворюючи єпископства на осередки поширення візантійської культури. Духовенство поділялося на дві категорії: «біле», тобто парафіяльні священики, що не давали обітниці целібату (безшлюбності) й звичайно одружувалися в своєму ж середовищі, та «чорне», тобто ченці, з яких обиралися високі духовні ієрархи. Намагаючись уникнути мирських гріхів і спокус, ченці жили у відлюдненні, й тому їх вважали цвітом віруючого люду, а їхні монастирі були осередками християнської освіти й науки. У XIII ст. в Київській Русі існувало близько 50 монастирів, із них 17—у самому Києві. Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі. Спорудження одного лише храму — славетної Софії Київської — є безпосереднім підтвердженням того, наскільки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво. Збудована у 1037 р. за князювання Ярослава Мудрого ця чудова кам'яна споруда, зведена грецькими майстрами на взірець константинопольського храму, мала п'ять апсид, п'ять нефів і тринадцять бань. Розкішне прикрашений інтер'єр підтримували мармурові й алебастрові колони. Напевно, краса цього храму християнського Бога здавалася просто сліпучою призвичаєним до скромних дерев'яних будівель киянам. Власне, саме таке враження й мав справляти собор, позаяк у візантійській церкві добре розуміли, що високе мистецтво, звернене до людських емоцій, часто куди ефективніше посилювало віру, ніж богослов'я, що апелює до розуму. З цією метою церква сприяла розвиткові мистецтв і ремесел. Зокрема, інтер'єр Св. Софії прикрашали кольорові мозаїки та фрески, що з дивовижною правдоподібністю змальовували людину. Інший спосіб викликати благоговіння полягав у використанні ікон, тобто зображень божественних істот на спеціально оброблених дошках. Ікони поширювалися по приватних оселях, де ставали найціннішою в родині спадщиною. Кожен із цих нових різновидів мистецтва попервах зазнавав впливу грецьких зразків. Та з часом майстри навчилися поєднувати в цих жанрах і місцеві елементи, створюючи дедалі виразніший власний стиль. Проте впливи східної церкви на мистецтво не завжди були благотворними. Так, через те, що візантійці не любили ставити у своїх храмах статуй, скульптура не дістала помітного розвитку. Таким же визначальним був вплив християнства на способи інтелектуальної експресії давніх русичів. Після 988 р. в ужиток увійшло письмо, базоване на абетці, створеній ченцями Кирилом і Мефодієм — греками, що поширювали християнство серед слов'ян. На відміну від Риму з його наполяганнями використовувати в богослужіннях латину Константинополь погоджувався з тим, що новонавернені народи користувалися у церкві власною мовою. Відтак у богослужіннях та інших справах церкви вживали церковнослов'янську мову — літературну норму, що спиралася на південнослов'янські діалекти й була легко зрозумілою східним слов'янам. Поступово вона поширилася на лише на релігійну, а й на світську літературу, що ставала багатшою та різноманітнішою. Закономірно, що більшість зразків цієї писемної літератури мали релігійний характер. Тут у достатку маємо уривки зі Старого й Нового заповітів, гімни, проповіді, житія святих. Найвидатнішими серед них є «Патерик», тобто оповідь про життя святих, написана ченцями Києво-Печерської лаври, проповіді й гімни св. Кирила Туровського, писання київського митрополита середини XI ст. Іларіона — можливо, найосвіченішого мужа Київської Русі. У своєму знаменитому «Слові про закон і благодать», прочитаному у 1052 р. в присутності Ярослава Мудрого, Іларіон майстерно протиставляє християнство язичництву й описує хрещення Русі. У цьому творі він демонструє чудове володіння складними прийомами візантійської риторики, а також глибоке знання Біблії. Проте при всій своїй повазі до грецької культури Іларіон не був грекофілом. У «Слові про закон і благодать» він підкреслює велич і значення Русі, применшує роль Візантії в її наверненні до нової віри, приписуючи всю заслугу у здійсненні цього історичного кроку Володимирові. Якщо в релігійних творах грецькі впливи цілком домінували, то у літописах вони були менш помітними. Ранні київські літописи, створені переважно монахами й пройняті християнським світовідчуттям, характеризувалися реалізмом і багатством подробиць. У них відтворювалися й головні проблеми доби — такі як князівські чвари, боротьба з кочовиками,— й подробиці окремих подій. Найважливішим із них є літопис, відомий під назвою «Повість временних літ». Його пов'язують з іменами монахів Нестора та Сильвестра, які склали літопис у 11 ІЗ—1116 рр. Займалися літературною творчістю й представники світської верхівки. Незважаючи на постійну зайнятість політичними справами, написав своє зворушливе й сповнене роздумів «Повчання» князь Володимир Мономах. Є підстави допускати, що анонімний автор найчудовішого поетичного твору Київської доби — «Слова о полку Ігоревім» ( 1185—1 187) також належав до княжого двору. Вся його оповідь про невдалий похід на кочовиків дрібного руського князя пройнята пристрасним закликом до ворогуючих руських князів об'єднатися задля спільного блага. Застосувавши ритмізований вірш, яскраві образи, багату мову, дивовижні за своєю уособленістю картини природи, автор створив справжній літературний шедевр. Але при всьому багатстві експресії писемні джерела лишалися недоступними для неписьменного люду Києва. Скарбницею народної мудрості й творчого духу слугували для нього пісні, приказки, загадки, казки й особливо усний епос, або билини. З вуст в уста, від покоління до покоління переказувалися билини, в яких розповідалося про подвиги таких популярних народних персонажів, як веселий селянський син Ілля Муромець, кмітливий син священика Альоша Попович і син боярина Добриня Микитич; усі троє — члени міфічної дружини князя Володимира. Подібно до лицарів Круглого Столу короля Артура ці східнослов'янські витязі лишили Володимирів двір і вирушили на боротьбу із силами зла. Часто серед їхніх ворогів були половецький Тугоркан, що вмів перетворюватися на змія Тугарина і символізував у народній свідомості постійну загрозу зі степу, або ж це був Жидовин, присутність якого в епосі, вірогідно, є відлунням народної пам'яті про тривалу боротьбу з хозарами, які сповідували іудаїзм. Усі ці оповіді були сповнені таємниць і чаклунства, а християнські цінності часто перепліталися в них із залишками язичницького минулого. Серед учених побутують різні думки щодо рівня і поширення освіти в Київській Русі. Не підлягає сумніву, що представники знаті діставали освіту. В літописі повідомляється, що у 988 р. князь Володимир наказав віддати у навчання боярських дітей, а його син Ярослав заснував у Новгороді школу для 300 хлопчиків аристократичного походження. У Києві центром цієї діяльності стала Св. Софія. В 1037 р. на терені собору містилися школа та бібліотека. Києво-Печерська лавра також мала бібліотеку, а деякі її монахи славилися своєю освіченістю, що в ті часи переважно означало добру обізнаність із релігійними текстами. Серед князів наука також була у пошані. Відомо, яким книголюбом був Ярослав Мудрий; його син Всеволод володів п'ятьма мовами, письменною була й дочка Анна. Коли вона стала королевою Франції, це незвичайне для жінки тих часів досягнення відрізняло її від більшості жінок французького двору. Проте складніше відповісти на питання про поширеність освіти серед простого люду. Деякі вчені вважають, що знайдені в Новгороді абетки на бересті для школярів та настінні написи у Св. Софії є свідченням доступності освіти й для нижчих верств, але багато інших фахівців доводять, що освіта взагалі та обізнаність із візантійсько-християнською культурою зокрема були в основному привілеями мирської та церковної еліти, а відтак лишалися недосяжними для мас. Як українські, так і російські історики розглядають Київську Русь як невід'ємну частину історії своїх народів. Тут часто закономірно виникає питання про те, хто має більше право вважати себе її спадкоємцями. Російські історики, особливо ті, котрі зазнали впливу юридичної школи XIX ст., доводять, що оскільки росіяни були єдиною східнослов'янською нацією, яка створила у новітні часи свою державу (апогей історичного процесу вони вбачають у розвитку державності), то зв'язок Московської держави із першою державою східних слов'ян був найбільш важливим і послідовним. Із цього випливає, що оскільки у новітню епоху українці й білоруси власних держав не мали, то між їхньою історією ніяких суттєвих зв'язків не існувало. Впливовий російський історик Михайло Погодін пішов іще далі, доводячи, що зв'язки Росії з Києвом не тільки спадкові, а й етнічні. За його теорією, після зруйнування монголо-татарами Києва у 1240 р. велика частина населення, що врятувалося, переселилася з півдня на північний схід — у серцевину сучасної Росії. І хоч цю теорію давно розвінчано, її продовжують пропагувати багато російських і неросійських істориків.  НАЙДАВНІШІ ЧАСИ. КИЇВСЬКА РУСЬ. 1. ПІДНЕСЕННЯ Й ЗАНЕПАД КИЇВСЬКОЇ РУСІ 2. СУСПІЛЬСТВО Й КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ. 2.1 Політичний устрій. 2.2 Суспільна організація. 2.3 Господарська діяльність. 2.4 Культура Київської Русі. 3. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО. ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКА ДОБА. КОЗАЦЬКА ЕРА. ПІД ІМПЕРСЬКОЮ ВЛАДОЮ. УКРАЇНА У XX СТОЛІТТІ. На першу сторінку www.uahistory.kiev.ua У XIX ст. із поглибленням національної свідомості українців зросло невдоволення тим, що росіяни монополізували «славу Києва». У 1906 р. найвагоміший аргумент проти традиційної схеми російської історії висунув славетний український історик Михайло Грушевський. Як послідовний демократ, Грушевський піддав сумніву правомірність вивчення історії як насамперед процесу творення держави. Для нього стрижнем історії був досвід, накопичений певною етнічною спільністю, котра населяє землі своїх предків. Він припускав (а це його припущення підтверджують ряд недавніх радянських досліджень з археології), що починаючи з племені антів VI ст. до XX ст. велику частину України займали народності, які у своїй основі належали до одного етнічного типу. Якщо населення й справді полишало Центральну Україну через наскоки монголо-татар (а на думку Грушевського, спустошення та міграції, спричинені ними, були менших масштабів), то з відновленням відносного спокою воно знову поверталося. За твердженням Грушевського, який аж ніяк не поділяв норманської теорії, українці є прямими нащадками полян — племені, яке відіграло провідну роль у розвитку Києва. Власне, тому саме цей їхній досвід і займає найважливіше місце в історії України. Грушевський вважає, що приписувати Київській добі центральне місце в російському минулому — значило б не тільки применшувати унікальні поляно-українські здобутки, але й обтяжувати російську історію штучним, якщо не перебільшеним, додатком, що стояв би на заваді пошуків її справжнього коріння. Якщо ж все-таки вважати державу засобом збереження київської спадщини, доводить далі Грушевський, то куди більшу частину цієї спадщини зберегли Галицько-Волинське князівство, а пізніше Велике князівство Литовське з його сильними українськими та білоруськими елементами, ніж це могли зробити розташовані далеко на північному сході Ростовське, Суздальське, Володимирське, Тверське та Московське князівства. Яке ж тоді, на думку Грушевського, відношення російської історії до Київської доби? Подібно до тоію як Галлія — колись провінція Риму, а нині сучасна Франція — запозичила з Риму багато елементів його суспільно-економічного устрою, законодавства та культури, щось подібне вчинила Москва стосовно Києва. Але Москва не була продовженням чи якимось другим етапом історичного процесу, започаткованого у Києві. При наявності рис, які Москва запозичила у Києва, її коріння, вважає Грушевський, виростало з географічних, політичних та етнічних умов, притаманних Північному Сходові. У питанні про спадщину Київської держави радянські історики займають компромісну позицію. Вони доводять, що Київ створили всі три східнослов'янські народи — українці, росіяни та білоруси. Точніше, населення Київської Русі, так званий «давньоруський народ», було спільними предками всіх трьох націй. Радянські вчені постійно наголошують на одноманітності та однорідності культури, мови, звичаїв, господарства та політики «давньоруського народу». Це положення свідомо підкреслюється, щоб не лише запобігти зазіханням «буржуазно-націоналістичних істориків» того чи іншрго народу на більшу частину спадщини Київської Русі, а й унеможливити саму думку про наявність якихось регіональних відмінностей на величезних просторах Русі. Теорія етнічної та культурної одноманітності Київської Русі створює враження, що «давні русичі» — це немовби проекція у минуле однорідного «радянського -народу», запланованого на майбутнє. Теорія радянських істориків, що поступово витісняє погляди традиційної російської історіографії, грунтується на твердженні, що оскільки три східнослов'янські народи сформувалися лише після занепаду Києва, то суперечки навколо київської спадщини є безпідставними. Основною причиною розщеплення східних слов'ян на три окремих народи пропонується вважати монголо-татарську навалу та поглинення українців і білорусів польсько-литовською державою. Це досить несподіваний відступ від традиційного марксистського положення про величезну роль у процесі формування націй соціально-економічних чинників. Більше того, з такого підходу випливає, що якби не згадані зовнішні чинники, ніякої диференціації в «давньоруському народі» не відбулося б. Так чи інакше, суперечки щодо спадщини Київської держави зайвий раз свідчать про те, як тісно переплелися в історіографії Київської доби політичні, ідеологічні та наукові питання.