Вітаю Вас Гість!
Неділя, 20.08.2017, 17:26
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Цікавинки

Меню сайта



Історія України



Опитування

На скільки Вас задралa політика?
Всього відповіло: 2100


Меню для гостей сайту

Статистика

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Реклама

Кирило кожум’яка

Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку
посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину. Ото
прийшла черга вже й до дочки самого князя. Нічого робити, коли давали
городяни, треба і йому давати. Послав князь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То змій її й полюбив. От вона до нього підлестилась та й питається раз:

— Чи є,— каже,— на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?

— Є,— каже,— такий у Києві над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж
попід небесами стелеться, а як вийде на Дніпро мочити кожі (бо він
кожум’яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони
водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюсь за них, чи потягне-то він їх?
А йому байдуже: як поцупить, то й мене з кожами трохи на берег не
витягне. От того чоловіка тільки мені й страшно.

Князівна взяла собі те на думку й думає, як би їй вісточку додому
подати і на волю до батька дістатись? А при ній не було ні душі, тільки
один голубок. Вона вигодувала його, ще як у Києві була. Думала-думала,
а далі й написала до отця:

«Отак і так,— каже,— у вас, панотче, є в Києві чоловік, на ймення
Кирило, на прізвище Кожум’яка. Благайте ви його через старих людей, чи
не схоче він із змієм побитися, чи не визволить мене, бідну, з неволі!
Благайте його, панотченьку, і словами, й подарунками, щоб не образився
він за яке незвичайне слово!»

Написала так, прив’язала під крильце голубові та й випустила у вікно.
Голубок злинув під небо та й прилетів додому, на подвір’я до князя. А
діти саме бігали по подвір’ю та й побачили голубка.

— Татусю, татусю! — кажуть.— Чи бачиш — голубок від сестриці прилетів!

Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав та й засумував:

— Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину!

А далі поманив до себе голубка, глядь, аж під крильцем карточка. Він за
карточку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз покликав він до
себе всю старшину.
— Чи є у нас такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум’якою?

— Є, князю. Живе над Дніпром.

— Як же б до нього приступитись, щоб не образився та послухав?

Ото сяк-так порадились та й послали до нього найстаріших людей.
Приходять вони до його хати, відчинили помалу двері та й злякались.
Дивляться, сидить сам Кожум’яка долі, до них спиною, і мне руками
дванадцять кож, тільки видно, як коливає отакенною білою бородою! От
один з тих посланців: «Кахи!»

Кожум’яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь, трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс:

— Отак і так: прислав до тебе князь із просьбою…

А він і не дивиться, й не слухає: розсердився, що через них та дванадцять кож порвав.

Вони знову давай його просити, давай його благати. Стали навколішки… Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши голови.

Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся старшина.

— Чи не послати нам іще молодших?

Послали молодших — нічого не вдіють і ті. Мовчить та сопе, паче не йому й кажуть. Так розібрало його за ті кожі.

Далі надумався князь і послав до нього малих дітей. Ті як прийшли, як
почали просити, як стали навколішки та як заплакали, то й сам Кожум’яка
не витерпів, заплакав та й каже:

— Ну, це ж уже для вас я роблю. Пішов до князя.

— Давайте ж,— каже,— мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель!

Обмотавсь коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що,
може, в ній пудів десять, та й пішов до змія. А змій йому й каже:

— А що, Кириле? Прийшов битися чи миритися?

— Де вже миритися? Битися з тобою, з іродом проклятим!
От і почали вони битися — аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить
зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве; що розбіжиться та вхопить,
то так жмуток конопель і вирве. А Кирило його здоровенною булавою як
улупить, то так і вжене в землю. А змій як вогонь горить — так йому
жарко, і поки збігає до Дніпра, щоб напитися, та вскочить у воду, щоб
прохолодитися трохи, то Кожум’яка вже й обмотавсь коноплями, і смолою
обсмоливсь. Ото вискакує з води проклятий ірод і що розженеться проти
Кожум’яки, то він його булавою луп та луп, аж луна йде. Бились-бились —
аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль
леміш у горні: аж пирхає, аж захлинається проклятий, а під ним земля
тільки стогне.

А по горах народ стоїть як неживий, зціпивши руки, жде, що то буде!
Коли це зміюка — бубух! Аж земля затряслась. Народ стоячи на горах так
і сплеснув руками:

— От так Кирило! От так Кожум’яка!

А Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князеві. Князь уже не
знав, як йому її дякувати. Та вже з того-то часу й почало зватися те
урочище, де жив Кирило, Кожум’яками.