Вітаю Вас Гість!
Неділя, 23.04.2017, 23:44
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Цікавинки

Меню сайта



Історія України



Опитування

На скільки Вас задралa політика?
Всього відповіло: 2092


Меню для гостей сайту

Статистика

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Реклама

ДУША;ЕТРУСКИ;ЖАБИ

ДУША — за вченням давньоукраїнських волхвів — жива духовна плоть людини, що визначає її вдачу, поведінку, діяльність, взагалі — долю. Міститься в єстві людини. Волхви вважали, що бувають душі світлі й темні. Після смерті людини світла Д. — по сорока днях прощання з світом та фізичною плоттю своєю — лине у Вирій, де має постійне місце вічного райського проживання. Темна Д. провалюється в підземне чорне царство (пройшовши 12 мученицьких сфер пекла) і стає слугою Чорнобога. Волхви твердили, що є люди, котрі несуть у собі дві душі водночас — світлу і темну, які борються між собою і цим визначають поведінку людини, міру її добрих і злих вчинків (люди з подвійною душею, як правило, кінчають життя самогубством, вважали волхви). За уявою давніх українців, більшість душ недовго перебуває у Вирії чи Підземеллі — це стосується душ діяльних («невсипущих»), тих, які «рвуться на землю», до справи. Таким Род і Чорнобог дозволяють повертатися і втілюватися в новонароджених, не повертаючи, однак, свого попереднього фізичного образу. Відродженню і перевтіленню Д. волхви надавали великого значення. За їхнім вченням, душі померлих відроджуються не лише в людях, але і в тваринах, деревах, рослинах, в нових струмках, річках тощо. Скажімо, душі мужніх воїнів і дужих ратаїв відроджуються в дубах та інших деревах. Тому волхви дозволяли використовувати на паливо лише сухе зілля та повалені Стрибогом (вітром) чи Перуном (блискавкою) дерева. Зате на будівництво житла волхви заохочували використовувати дуб. Хата, збудована з дубової деревини, на думку волхвів, містить у своїх стінах душі колишніх воїнів та орачів. Тож у такій хаті, твердили волхви, і виростатимуть добрі воїни та працьовиті орії. Всі ті світлі душі померлих, що містилися в будівлі, підпорядковувалися ДОМОВИКУ. Відроджуватися і перевтілюватися Д. могла, на думку волхвів, обмежену кількість разів (три, чотири, сім, вісім, дев'ять і дванадцять разів — у залежності від своєї «потужності»). Далі Д. «втомлювалася» і летіла до Вирію на вічне проживання. Давні українці всіляко намагалися не допустити відродження темних душ (наприклад, обкладали місце, де могла народитися дитина, рушниками та ряднами з вишитими та витканими стрілами Перуна, зображеннями Берегині і Мокоші тощо). З Д. пов'язували загадкові явища в житті. Якщо, казали волхви, за тобою десь по дорозі унадився собака — не жени його геть, а приведи додому і нагодуй — то Д. твого померлого родича чи ближнього тужить по тобі, хоче бути біля тебе... Коли до тебе під вікно прилетіла пташка та ще й стукнула дзьобиком у шибку — мерщій роздай милостиню старцям чи понеси що-небудь у дар сусідові, ближньому своєму, бо то Д. померлого принесла тобі якусь звістку й нагадала про себе. Роздавати милостиню чи робити якесь добро — то, на думку волхвів, поминати передусім душі померлих, нести їм радість і втіху тощо. У вченні волхвів про Д. відбилися первісні гуманістичні основи української народної моралі, філософії, міфології, космогонії. Вчення волхвів про Д. було втрачене після 988 року.



ЕТРУСКИ    (РУСИНИ,   РУСИ,   «З    РУСИНІВ»)—давньоукраїнське плем'я, що переселилося з Прикарпаття та  Галичини до Північної Італії й утворило державу Етрурію за 1300 років до н. є. За свідченням античних авторів (Схимн Хіоський, Страбон, Плутарх, Юстин та ін.), в творенні високоцивілізованої Етрурії значну роль відіграли дванадцять племен ЛІДІВ, що їх об'єднав воєвода Лід. На думку сучасних етнологів, Лід («крижаний чоловік») повів дванадцять молодих общин росів і полян з-над Росі й Дніпра спочатку до Малої Азії, а звідти до Північної Італії. Є припущення, що Лід — один із засновників Етрурії. За свідченням Страбона, в розбудові Етрурії взяли участь й «інші пелазгічні племена», зокрема ті пелазги, що мешкали на островах Лемносі та Імбросі. Цих островитян Страбон, Плутарх та інші називають ТИРЕНАМИ (СИРЕНАМИ), а море, на березі якого вони жили,— Тиренським. Об'єднавшись, всі ці давньоукраїнські племена й общини утворили цивілізовану державу Етрурію, яку було поділено на дванадцять округів  (за кількістю лідійських племен). За описом Т. Лівія, «головного воєводу Етрурії обирали всі дванадцять племен і округів. На чолі кожного округу стояв старшина. Мешканці Етрурії називалися етрусками. Кожна округа мала своє племінне віче». Водночас кожна округа мала своє місто. Найбільшим містом Етрурії була ВІЯ (Уеіез), що «за розмірами дорівнювала Афінам» (Галікарнаський) і «не поступалася Риму ні засобами оборони, ні міцністю своїх стін» (Плутарх). Коли почався занепад Етрурії, римляни 10 років штурмували Вію й ледь спромоглися її здобути. Плутарх називає Вію «столицею всієї Тиренії». Інші великі етруські міста: Кордон (Согйопа), Курінь (Каігеа), Порусія (Регизіа), Коса (Коза), Лука (Ьиса), Оратанія (Агіапа), Оріана (Аигіпа), Русалія (Кизеїіит), Кума  (Сита) та ін. За описом Страбона, Е. свої житла називали «курені» (бо в кожному житлі стояла піч, що куріла), через те античні автори часто-густо Е. називали куританами (Каегіапі). За свідченням атничних авторів, Е. принесли в Північну Італію культуру землеробства й осілого тваринництва. Малочисельні автохтонні племена Італії вперше побачили вози на чотирьох колесах, залізні плуги, вершників на конях, а також — насіння пшениці, проса, гречки, жита. Е. навчили місцевих жителів орати, сіяти, прясти, ткати, ковалювати, колісникувати, стельмахувати, ознайомили з гончарним кругом, з металургійною справою тощо. Водночас Е. розвивали свою етнокультуру. Так була утворена велика і могутня держава Етрурія, до якої приєднувалися інші пелазгічні та автохтонні племена, котрі населяли Італію. Зокрема, до Етрурії ввійшло могутнє державне утворення стародавнього українського племені ОБРИЧІВ зі своїми трьомастами містами (Одра, Дола, Гостра та ін). «Від берегів Тибру й до Альпійських гір, від одного моря до другого—все було заселене етруськими племенами».  (Т. Лівій). Це була перша федеративна держава в світі. Проте з часом Етрурія розпалася на дванадцять республік. Це, на думку Страбона, послабило Етрурію, на неї почали нападати сусіди. Першими віроломно напали на Е. їхні найближчі родичі — галли стародавні галичани). За описами Плутарха, Страбоиа, Лівія й Полівій, галли (їх античні автори називають кельтами) не лише захопили значну територію Етрурії, а й вигнали Е. за межі своїх володінь (за 600 років до н, є.), 420 року до н. є. на етруське місто Капую напало давньоукраїнське плем'я компанійців (Сатрапі) й вирізало Е. до ноги. 417 р. поляни, що мешкали на терені Італії, підступно захопили етруське місто Куму. Особливо великого удару по Етрурії завдали галли 388 р. до н. є. Вони перейшли Альпи через ущелину в напрямку етруського міста Турин і на річці Тичина розбили головні сили етруського війська, захопили етруське місто Милан і нещадно пограбували його. Того ж року римські легіони також напали на Етрурію, захопили в полон 8000 чоловік, жорстоко пограбували мирне населення. Наступні нашестя галлів (кельтів) 346-го, 363-го, 358-го, 355-го і 347 років до н. є. остаточно зруйнували Етрурію як державу і водночас зміцнили автохтонний, державний, на кістках давніх українців збудований Рим, що поглинув Е. та їхню культуру. Розбрат між давніми українськими племенами на терені Італії — трагічна сторінка в історії українського народу. Перший про це сказав Страбон: «Якби етруски не розділилися на окремі племінні управління, то вони не лише могли б дати відсіч усім нападникам, а й самі нападати й вести щасливі війни». Але, гинучи, Етрурія народила дві великі держави — Стародавню Грецію й Римську імперію. На багатій етруській (давньоукраїнській) культурі виросла антична культура Еллади й Риму. Велику роль відіграла Етрурія в розвитку української міфології, що спричинилася до народження античної міфології.


ЖАБИ (ДУДАРІ) — персонажі стародавньої української міфології. Легенда розповідає, що в дуже давні часи жили Чоловік і Жінка. Чоловік був ледачий, нічого не робив, лише їв та спав, а ввечері довго й одноманітно грав на дуді, чим сприяв доброму відпочинку й міцному сну своїх односельців. Жінка, навпаки, була роботяща і все господарство тримала на собі. Одного разу вона зібралася у віддалене городище на ярмарок. Чоловік теж поплентався за нею. Коли вона спродала дещицю, Чоловік попросив грошей на пиво, а нажлуктавшись, завалився спати. Жінка спродалася, накупила потрібного краму й стала будити чоловіка, аби йти додому. Але він зажадав, щоби вона несла його. Жінка терпляче звалила Чоловіка собі на плечі й понесла разом з крамом. Але, переходячи вбрід річку, Жінка зупинилася, в неї запаморочилося в голові. Аби не впасти, стала молити МОКОШУ про порятунок. Богиня — охоронниця жінок—вмить опинилася біля страдниці і в гніві зірвала Чоловіка зі спини Жінки та кинула його у воду, перетворивши у тварину з великим черевцем і слаборозвинутими кінцівками. Цю істоту й було названо ЖАБОЮ, або ДУДАРЕМ. Звідси   й   повір'я,   що   кумкання  жаб   сприяє  доброму  сну   людей. (За М. Кожухар-Плачиндою). Волхви суворо забороняли вбивати жаб. Культ Ж. відігравав позитивну роль у екологічному вихованні давніх українців. Давні переселенці «на нові землі» ПЕЛАЗГИ та ін. популяризували легенду про Ж., завдяки чому цей сюжет став знаний у різних країнах.